За вашу і нашу свободу: як сто років тому іноземці воювали за незалежність України

В Україні постійно спалахують скандали навколо іноземних найманців, які воюють як в українській армії, так і в рядах бойовиків. Одні називають їх любителями легкої наживи, інші – захисниками справедливості. Правда, як завжди, десь посередині. Тим часом іноземці, які воюють за Україну, – зовсім не новина. Ще сто років тому нашу державу захищали і царський генерал, і тульські селяни, і навіть член австрійської монаршої родини. EtСetera розповість, як це було.

РОСІЙСЬКИЙ ГЕНЕРАЛ. Олександр Греков, начальник штабу 6-го корпусу російської армії, розквартированого в Україні, в 1917 році отримав наказ від командування про переведення на Північний фронт. Прямуючи через Київ, він познайомився з Симоном Петлюрою, який запропонував росіянину посаду в армії УНР.

На той час Петроград перейшов під владу більшовиків, тому Греков вирішив погодитися. Він очолив штаб Київського військового округу. Після довгих перипетій, переживши зміни трьох українських урядів, у 1919 році Греков зайняв пост наказного отамана армії УНР і запропонував реформувати її на англійський манер. Втім, через конфлікт з керівництвом Директорії генерала змістили. Він відправився в ЗУНР, де його прийняли з радістю і призначили командувачем Української Галицької армії. Щоправда, і тут генерал не зміг «ужитися» з політичним керівництвом: зрештою, його відправили у відставку.

ТУЛЬСЬКІ ПЕРЕБІЖЧИКИ. У 1919 році два полки червоноармійців, набрані з тульських селян, відправили націоналізувати майно селян поблизу білоруського Гомеля. Таке заняття прийшлося тулякам не до душі, тому вони перейшли на бік білогвардійської «Поліської повстанської армії». Разом білогвардійці і колишні червоноармійці зайняли Гомель. Більшовики направили проти повстанців значні сили, встояти проти яких їм не вдалося.

Туляки відступили, перейшли через Прип’ять і знову билися з більшовиками – цього разу разом з армією УНР. Втім, трохи пізніше вони здалися в полон полякам.

АВСТРІЙСЬКИЙ ГЕРЦОГ. Ерцгерцог Вільгельм Габсбург воював за Україну не тому, що «так вийшло», а за покликом серця. Ще будучи підлітком, він вирішив «подивитися» на гуцулів і втік на декілька днів у Ворохту, де гостював у заможного селянина. Той виявився батьком лідера Української радикальної партії. Симпатія до українців залишилася у Вільгельма на все життя. Під час Першої світової війни він служив у полку, більшу частину якого складали українці.

Один з друзів Вільгельма подарував йому вишиту сорочку, і герцог із задоволенням її носив. За це його прозвали Вишиваним Василем.

Герцог вивчав українську мову і культуру. Після війни він виступав за українську автономію у складі Австро-Угорщини. У 1918 році, після падіння імперії і проголошення ЗУНР, герцог запропонував новій державі свої послуги. Причому не один, а разом з частиною австрійської армії, якою він командував. В ЗУНР не хотіли сваритися з Антантою, тому від пропозиції відмовилися.

У травні 1919 року Габсбург приєднався до Генштабу армії УНР. Але з Петлюрою теж не спрацювався: його буквально змусили виїхати до Відня. Після 1920-х років він політикою більше не цікавився.

ТАТАРСЬКА ПІДМОГА. У 1918 році під Кам’янець-Подільським на бік УНР перейшов цілий татарський Мусульманський батальйон. Татари воювали з більшовиками, пробилися до Дніпра, билися за УНР на Лівобережжі.

Поделиться

Залишити коментар

Увійти через соціальний аккаунт

Самое важное — в одном письме. Новости, реформы, аналитика — коротко и по сути.

Подпишись, чтобы быть в курсе.

Узнавай всё самое интересное первым — следи за нашими новостями в соцсетях

Спасибо, я уже с вами