Монополія, справедливість і попит: три міфи про вищу освіту в Україні

Світ настільки швидко змінюється, що класична університетська освіта не в силах встигнути за цими змінами, особливо в умовах тотального недофінансування та витоку кваліфікованих педагогічних кадрів. Олії у вогонь підливають і спроби Міносвіти виправити все шляхом перерозподілу бюджетних коштів. Рішення чиновників і ситуацію, в якій вища освіта знаходиться зараз, можна трактувати по-різному. І не завжди тільки з негативного боку.

Міф перший: ВЕЛИКА КІЛЬКІСТЬ ВНЗ – ЦЕ ПОГАНО

Дійсно, всього за 10 років, починаючи з 1990 року, кількість вузів у країні збільшилася більш ніж удвічі. Однак причин цього було декілька. По-перше, розвиток капіталістичних відносин і зростання приватного сектора, в тому числі в сфері освіти. По-друге, різкий занепад виробництва і значне зменшення потреби в кадрах робочих спеціальностей. Ці два фактори перетворили диплом про вищу освіту в головне мірило рівня професійних якостей працівника. Тому в той час швидко зростаючий, гнучкий і різноманітний за вартістю і якістю «ринок освіти» відповідав всім потребам учнів. ВНЗ стали ближчими (в буквальному сенсі, так як відкривалися навіть у невеликих населених пунктах) і доступнішими (часи божевільних конкурсів закінчилися, а ті, хто готовий був платити за диплом, отримали простий і легальний механізм для цього).

Сьогодні пріоритети змінилися і «якість» диплома стає важливіше самого факту його наявності (можливо, колись ми прийдемо і до того, що важливою буде не якість диплома, а якість фахівця). Крім того, скорочується кількість абітурієнтів в силу природних демографічних причин. Разом з цим скорочується і кількість ВНЗ (за даними 2017 року, їх було 287, хоча ще в 2009 році – 353). Тому не можна однозначно сказати, що велика кількість ВНЗ – це погано. Це залежить від запиту суспільства, а значить, відповідає його потребам.

Міф другий: НОВИЙ ПІДХІД ДО ВИПЛАТИ СТИПЕНДІЙ – ЦЕ СПРАВЕДЛИВО

Йдеться про принцип нарахування стипендій, в основі якого – матеріальне становище сім’ї студента і його академічні успіхи. Завдяки такому підходу кількість одержувачів стипендій скоротили, а самі виплати підвищили. За задумом Міносвіти, це повинно поліпшити якість стипендіатів, давши їм додаткові стимули краще вчитися. За світовими мірками – це дуже справедливий підхід. Але в багатьох країнах «просто» за відмінне навчання студенту нічого не платять. Соціальна ж підтримка учнів є великою рідкістю і в основному завданням не держави, а приватних фондів і підприємців, які спонсорують університети або конкретні програми і проекти.

З іншого боку, реалії життя в нашій країні практично позбавляють потенційних абітурієнтів інших шляхів забезпечення свого права на освіту, крім як отримання стипендії. Наприклад, студентські позики в Україні не практикуються, а можливостей заробити на навчання протягом року-двох після закінчення школи не так багато. Однак ринок праці вимагає від здобувача вищої освіти, а значить йому пряма дорога до ВНЗ.

Так, в структурі студентських виплат з’явилися СОЦІАЛЬНІ СТИПЕНДІЇ для дітей пільгових категорій та дітей з малозабезпечених сімей. Однак в Україні не тільки офіційно незаможні (стоять на обліку в соціальних службах) відчувають фінансові труднощі. Навіть ті, хто не потрапляють під цю категорію, часто не можуть в повному обсязі забезпечити потреби дитини-студента, особливо якщо навчання пов’язано з переїздом в інше місто. Тому питання справедливості нарахування стипендій в нинішніх умовах досить спірне.

Міф третій: ПІДТРИМКА СИЛЬНИХ УНІВЕРСИТЕТІВ – ЦЕ ВВЕДЕННЯ МОНОПОЛІЇ НА ОСВІТУ

МОН знаходиться в процесі перерозподілу фінансових потоків у сфері вищої освіти і науки. Нагадаємо, що мова йде про підхід «гроші – за студентом». Тобто додаткові бюджетні місця і фінансування з центрального бюджету буде надходити в ті ВНЗ, які користуються популярністю у абітурієнтів. Що ж буде з тими установами, які такої популярності не мають?

Очевидно, що їх чекає незавидна доля – зниження ступеню акредитації, злиття з іншими вузами або закриття. І цей шлях йде врозріз зі світовими тенденціями у вищій освіті, а саме з прагненням до його універсальності і доступності як способу виховання критично мислячого і креативного громадянського суспільства. Однак зазначимо, що досягається це не стільки за допомогою державного фінансування, скільки за рахунок збільшення ролі приватних коштів у галузі освіти і поширення альтернативних форм здобуття знань. Детальніше про це – ТУТ.

В результаті суспільство, з одного боку, отримує обмежений перелік висококласних освітніх центрів, куди йдуть не за дипломом, а за знаннями і можливостями для самореалізації. А з іншого боку – з’являються доступні, якісні та, головне, визнані альтернативи типу масових онлайн-курсів або дистанційних курсів від тих же престижних університетів, а також широкі можливості навчання протягом життя. Тому такого поняття, як монополія на освіту, в світі вже немає, а в Україні, найімовірніше, не буде незабаром.

Читайте також: У ВНЗ БЕЗ ЗНО: ХТО В ЦЬОМУ РОЦІ МОЖЕ НЕ ЗДАВАТИ ТЕСТУВАННЯ?

Поделиться

Залишити коментар

Увійти через соціальний аккаунт

Читайте на ETCETERA

Самое важное — в одном письме. Новости, реформы, аналитика — коротко и по сути.

Подпишись, чтобы быть в курсе.

Узнавай всё самое интересное первым — следи за нашими новостями в соцсетях

Спасибо, я уже с вами