Монархія по-українськи: хто і чому претендував на український престол

Монархія по-українськи: хто і чому претендував на український престол

 
 
00:00 /
 
1X

У проекті хронограф на сайті EtCetera ми говоримо про тих людей, події та явища в історії України, про яких вам навряд чи розповідали в школі чи вузі.
Ви не повірите, але ще не так давно реально існували люди і цілі рухи, які хотіли бачити Україну монархією. Більш того, такі люди існують і зараз. Ви запитаєте: навіщо? Ну, по-перше, це красиво. Хто з нас не зворушувався англійською королевою, яка сама водить машину і розводить маленьких сосископодібних собачок? А дехто не просто зворушувався, а плекав мрію: от би й мені так. А по-друге… А по-друге, і це вже серйозно – нестачі в різного роду навколополітичних фріках у нас ніколи не було.
Утім, про все по порядку. Ідея української монархії народилася ще в роки Першої світової війни, в організації під назвою «Спілка визволення України». Її активісти сподівалися, що уряди Німеччини та Австро-Угорщини, які воювали проти Російської імперії, допоможуть Україні досягти незалежності.
Ідеалом політичного устрою майбутньої України для «Союзу» була конституційна монархія – вони вирішили, що на республіку німці з австрійцями просто не погодяться. А претендентом на престол бачили когось із австрійського імператорського дому. Найбільш підходящим варіантом здавався ерцгерцог Вільгельм Франц Габсбург, троюрідний племінник государя імператора Франца Йосифа. Так-так, того самого, якого засиділи мухи в знаменитій епопеї Ярослава Гашека про бравого солдата Швейка. Тим більше, що ерцгерцог Вільгельм співчував українському рухові і навіть служив у легіоні січових стрільців під ім’ям Василь Вишиваний. До речі, деякі кола української еміграції пророкували йому престол навіть після війни. Утім, сам Вільгельм Габсбург всі подібні пропозиції категорично відкидав.
Набагато ближче до реалізації своєї мрії українські монархісти підійшли в квітні 1918 року, коли вчорашній царський генерал Павло Скоропадський, не без підказки німецьких військових, що окупували Україну, згадав про своїх козацьких предків, розігнав законний український парламент – Центральну Раду – і оголосив себе гетьманом. Правда, монархія протрималася менше року і була зметена повстанням під прапором Української Народної Республіки. Скоропадському довелося емігрувати до Німеччини. Там він, однак, продовжував іменувати себе гетьманом і навіть на якийсь час об’єднав навколо себе українських монархістів. У свій час прихильником Скоропадського був навіть такий видатний мислитель, як основоположник українського консерватизму В’ячеслав Липинський.
Але вже через кілька років в гетьманському таборі почалися чвари і розколи. Прихильники Скоропадського ніяк не могли вирішити, яка саме монархія потрібна Україні – виборна чи спадкова. А у декого з них, за влучним висловом того ж Липинського, і зовсім стерлася межа між монархією і диктатурою. Зрештою, рух – і до того не надто численний – розвалився на кілька угруповань, які постійно гризлися між собою. А після того, як в 1957 році при загадкових обставинах (можливо, не без участі агентів КДБ) загинув син і спадкоємець гетьмана-невдахи, Данило Скоропадський, ідея українського монархізму померла і юридично. Дочка Данила від будь-яких претензій на престол публічно і безапеляційно відмовилася.
Проте монархічна ідея відродилася на початку 1990-х років, вже в незалежній Україні. Більш того, її навіть намагалися просувати в політику. Правда, як би це м’якше сказати, політику вже дуже маргінальну. Спочатку український престол намагалася спорудити Українська національно-консервативна партія. Ви чули про таку партію? Ото ж бо ж. З’явився і Союз гетьманців-державників, але він складається всього з кількох людей. У 2002 році якась ініціативна група відправила листа тодішньому Президенту Леоніду Кучмі з пропозицією відновити гетьманат. Кучма таке важливе послання чомусь проігнорував, і справа на цьому і закінчилася. Нарешті, на парламентських виборах 2006 року ультраправа партія УНА-УНСО раптово виступила з програмою якоїсь «сонячної революції», яка, на думку партійних ідеологів, мала привести до «третього гетьманату». Виборці не оцінили глобальність задуму – партія набрала всього 0,06%.
Загалом, з монархією в Україні якось не склалося…
Стоп! Здається, ми упустили найважливіший момент. Кого, власне кажучи, українські монархісти бачили на престолі рідної країни? О, повірте, це – чудові люди. Ось, наприклад, якийсь Михайло Карачевський-Вовк. Людина з таким чудовим ім’ям з’явилася у Львові в 1993 році. Він називав себе «великим князем Київським, Чернігівським і Карачевський», зводив свій рід від Рюриковичів і розповів, що приїхав з Франції. Князь навіть провів в місті «перший міжнародний форум відродження монархії в Україні». Перший форум, правда, виявився також і останнім. Зате сам «великий князь» ще довго роздавав направо і наліво графські і баронські титули. До речі, дарма смієтеся – Карачевському-Вовку вдалося «розвести» цілком серйозних людей. Наприклад, дворянський титул з його рук отримав тодішній міністр закордонних справ Геннадій Удовенко. На жаль, в середині 2000-х сліди «великого князя» губляться.
Приблизно одночасно з Карачевським-Вовком з’явився ще один претендент на український престол – «ясновельможний князь Аргутінський-Долгорукий, Аршакід», а «в миру» звичайний одесит Володимир Подгайнов. України йому здалося мало, тому він висловив претензії ще й на трон Вірменії. Утім, крім чвар з місцевими спадкоємцями дворянства, він нічим особливо не запам’ятався. Був ще якийсь «король Михайло» зі Львова, який проголосив себе прямим нащадком Данила Галицького. Цей персонаж називав себе главою «ордена українських монархістів», що з нього одного і складався. А на початку 2000-х громадський рух «Трон» відправив листа синові останнього австрійського імператора, Отто фон Габсбургу. Учасники руху написали, що вважають пана Отто єдиним законним претендентом на український трон і навіть присягнули йому на вірність. Уявіть собі, яке здивування викликав у 91-річного лояльного громадянина Австрійської Республіки такий лист! Габсбург відповів, що дуже задоволений і бажає щастя українському народу.
Але найбільш бурхливу діяльність розвинув на початку 1990-х якийсь громадянин Іспанії, який називав себе «королем України-Руси Олельком ІІ». Варто зазначити, що українським королем цей старий авантюрист став уже після того, як претендував на трони спочатку Чорногорії, а потім Греції – як ви розумієте, обидва рази невдало. До Олелька потягнулися різні авантюристи і дивні особистості з України, яким він щедро роздавав княжі і графські титули.
Найбільш наполегливим з них був якийсь Орест Карелін-Романишин. Після того, як у 1994 році Олелько відійшов в інший світ, Орест оголосив, що перед смертю король призначив його «регентом». Через якийсь час регентства йому здалося мало, і він коронував сам себе під ім’ям «короля Ореста І». Це дуже специфічна людина. Крім царственого титулу, він називає себе магістром декількох лицарських орденів, а також «митрополитом Карпатським». Утім, сан в християнській церкві не заважає королю сповідувати язичницьке вчення РУН-віри. Сам він ніякого протиріччя в цьому не бачить: мовляв, «я вірую в Бога всіх релігій, ні з ким не хочу лаятися». Орест стверджує, що навіть був в АТО, правда недовго: «Мені сказали, щоб я більше на фронті не з’являвся, оскільки дано завдання російським снайперам мене пристрелити». А ще кілька років тому король розповідав, що регулярно спілкується з інопланетянами.
Загалом, претендентів на трон вистачає. Інша справа: а воно нам треба?
Такі справи.
На сьогодні все. Якщо у вас є що сказати – не мовчіть, залишайте ваші думки і пропозиції в коментарях під записом і не забувайте слухати нас на сайті EtCetera.
Читайте і слухайте також: ХТО, КОЛИ І НАВІЩО ПРИДУМАВ СЛОВ’ЯНСЬКИХ БОГІВ?

Поделиться

Залишити коментар

Увійти через соціальний аккаунт

Самое важное — в одном письме. Новости, реформы, аналитика — коротко и по сути.

Подпишись, чтобы быть в курсе.

Узнавай всё самое интересное первым — следи за нашими новостями в соцсетях

Спасибо, я уже с вами